В Карпати, з амбіціями

Хочеш, плануєш, а отримуєш, як завжди! Хотів купити собі сумку під сідло, цілий день грів телефон, а поїхав з наплечником!
— Ти шо, скажуть справжніє і бивалиє, как ти мог? Ето же не камільфо!
Камільфо, не камільфо, а закинув за ребра, і поїхав!

У Львів! До сина. З другим лісапєтом в руках! Бо у нього нема, а тато, тобто я, захотів показати сину Карпати!

Так і сідав у вагон, рюкзак за спиною, кадейл у лівій, мангуст у правій рученьках, в зубах квиток. 20 гривень вирішили проблему другого лісапєта. Хотілося проїхати неспішно, удвох із сином, по асфальтових дорогах, з Воловця у Мукачево, через Міжгір’я, Хуст, Виноградів, Берегове. Подивитись замки, храми, себе показать, аякже… Відповідно і готувались зупинятись на ночівлі в готелях, харчуватись у кафешках, тому з Києва я взяв з собою, крім одягу, лише малий балон газу і мультитопливний пальник.

Наступного дня зустрічав мене син у Львові, небо в цей час було вагітним від води, яка от-от чекала коли ж вперіщити! Ми швиденько в генделик по дощовики, ледь встигли купити! О-па! Небо, мов старий, полатаний лантух почало лити потоки водИ. «Відходять води», подумалось мені. По асфальту текли ріки, ми стояли, сховавшись біля якогось магазину, під козирком, чекали, поки вщухне.

Потім ми сушились вдома, Богдан хвилювався за свій стан, чи зможе «вкрутити» карпатські пагорби за татком. Вирішив я тоді ще один день пробути у Львові, «прокатати» трохи його по місту.

Трохи покатались по місту, піднялись на Високий ЗАмок. Дощу, вітру ніц нема.

Львівська бруківка

Увечері Богдан відмовляється їхати, вмовляння не допомагають, я рушаю ранком сам. Приїжджаю у Воловець о 13.30, викачуюсь на перон, тисну на гашетку, тьху ти, на педальку! Настрій так собі!

Велосипедист Юрий Заика

Вже о 15.40 я був аж у Міжгір’ї, зупинившись по дорозі на перекус лише один раз, за Ізками. До Шипота їхати не хотів, я його бачив не раз, тому і проїхав. І ось тоді, коли їв біля джерела мінеральної води, виявив, що я забувся у Богдана вдома акумулятор для фотоапарата! Лох, дурень, роззява, ех, така фіґня!

карпати на велосипеді

Із гаджетів лишились тільки смартфон і позичена гоупрошка. В Міжгір’ї повернув на Синєвирський перевал і через хвилин 30 майже дістався до нього.

карпати на велосипеді

карпати на велосипеді

карпати на велосипеді

карпати на велосипеді

Тому що потягнуло шашликом… і я не всидів у сідлі, зупинився в придорожньому кафе. Маріка (хазяйка, не хтів її за срачину лапати, не мій фасон!) насипала бограча миску, чаю глечик заварила, з трав, і два шматочки хлібця, каже, безплатно даю! Я б теж хлібець дав безлатно при 55 гривнях за бограч і чай, навіть буханки не пожалів би!

Хазяйка пізніше поїхала вниз, до Міжгір’я, а я залишився в сторожці ночувати. Сторож Іван ввечері нагодував мене ще борщем, з грибами, побалакали за жізнь, та й пішли спати!

Думав встану вранці, пофоткаю расвєти красіві! Ага, пофоткав!

Небо стало ще темнішим, от-от полиє!
Іван ненав’язчіво так натякнув увечері, що розраховує на якісь гроші за нічліг, за борщ, то поскільки у мене було при собі лише 200 гривень однією купюрою, ми вирушили за пару сотень метрів, до ресторану, на перевал, щоб розміняти.

Хоч я й розумів, що в горах то майже марна справа-розмін грошей, але пішли. Я їхав, потихенько крутячи педалі, Іван поряд вів свого старого нонейм-веліка.
-Я, каже, потім сяду, і з’їду назад, до кафе. З вєтєрком!

Івану 54 роки. Я спочатку не повірив, перепитав. Він так само не повірив, що ми майже однолітки.
— Ти не виглядиш зовсім на свій вік, я б тобі не дав більше 40-ка, сказав він.
— Не смалиш і не п’єш, певне?
— Не смалю. кажу. і ніколи не смалив. А от алкоголь, вино червоне, коньяк інколи собі дозволяю, так, раз у півроку можу стакан вина випити.
— А я от п’ю, не так, щоб пикою в болото, але випиваю.

Я пригадав, як вчора увечері, коли я з’явився біля кафешки, і потім їв, Маріка(так Іван її кликав, на карпатський манер) пару раз подавала йому чарчину.
-За те, що шашлик нормально вийшов, сказала.

Іван брав чарку, притуляв до губ, і випивав одним ковтком, не закушуючи.
— Сторожую ось хазяйство, каже, син десь у Маріуполі, жінки немає, а я внизу, у Міжгір’ї живу, там і хазяйную потрохи.

На перевалі, звісно ж не було де розміняти гроші, і Іван поплентався до кількох хатинок поодаль. Повернувся через хвилин двадцять, простягує здачу.
— Ну, щасливої тобі дороги, будеш тут знову-заїжджай! Не переживай, дощу не буде сьогодні, сказав, показуючи рукою на небо, то так, лише небо сіре.

Я взяв здачу, подякував. Вскочивши в сідло, покотився донизу, в село Синєвир. Поки їхав розмірковував, чи варто звертати до озера, чи махнути на ту затію рукою. Зважаючи на погоду, набурмосене сіре небо, з якого, здавалося, ось-ось полиє вода, минув поворот і поїхав далі. Можливо й було б щось видно на озері, але іншим разом.

Вся розлога й широка долина, де знаходяться села Синевир, Неровець, Колочава надзвичайно красива! Це було видно навіть у таку сіру, дощову погоду. Все мені нагадувало любу Сванетію, грузинський гірський край і підніжжі Великого Кавказу, лише не вистачало родових башт і снігових вершин.

Пообіч дороги виднілись гарні, не бідні будинки. Багато живуть люди, подумав я. Постійно було видно, що люди працюють, хтось прибирав сміття біля воріт, хтось складав матеріали, взагалі, найбільше було видно будівельні роботи. Магазинчики будівельні на кожному кроці! Як і з ритуальними послугами, до речі!

Отак, кілометр за кілометром і приїхав до розвилки, де розходяться дорога на Хуст, і на Усть-Чорну. Щоб впевнити себе в правильності вибору, перепитав місцеву жінку, чи правильно їду.
-Так, сухо відповіла.

На мапах тут є навіть позначення дороги, ТО728! Не вірте гуглівській мапі-дороги там немає!

І я поїхав прямо. Вже майже наприкінці Старої Колочави, зайшов у старий продмаг, купити якогось печива. Дивно, але всередині замість колоритної продмагівської тітки, за прилавком стояла приємна і красива молода дівчина…

-Але там немає дороги, сказала вона згодом, коли я збирався вже йти, там навіть великі машини не їздять.
-О, так то добре, що нема доріг, посміхнувся я у відповідь, я поїду.
-Щасливої дороги!

Скажу чесно-я їхав! Частину дороги точно. зпішувався лише на найнезручніших ділянках, там, де все плило, чи було занадто круто для мокрої, слизької глини. Дивно, але та глина не налипала мертвим тягарем на колеса, не забивала все, що можна.

Ех, яка краса була на перевалі Прислоп! А як було б гарно, якби світило сонце, які фарби осені при цьому грали б у променях! Можливо тоді я заїхав би на Стримбу, чи хоч би на Стремінос! А натомість сіре, депресивне небо все ніяк не могло розродитись дощем! Відчуття того, що буде дощ не покидало.

мапа карпат

мапа карпат

Жовтим кольором-дорога на мапах, її насправді майже немає, червоним-якою я поїхав! По ній явно вгадувався слід від якогось уазика. Значить і я проїду! Ага…

GOPR6936

GOPR6935

На перевалі, діставши балон з газом, запалив пальник, поставив кастрюльку з Івановим чаєм, з шипшини, яку він мені насипав разом з пригоршнею духмяної карпатскої трави. Хвилька, і я вже насолоджуюсь гарячою рідиної, повільно втягуюси її в себе. Було прохолодно.

Вигляд в сторону села Колочава

Вигляд в сторону села Колочава

GOPR6938

 

Камера ще була жива, я зазнімкував свій геройський проїзд через Присліп, щось дуже розумне сказав на камеру, швиденько зібрав манатки і…вниз!

Ага! Вистачило на метрів 150. Калюжа! «Офіґенні будуть кадри»-подумав я, увімкнув гоупрошку і проскочив воду! Нахил, каміння, мокро-слизько… от, курва, як же тут проїхав уазик?

Курва! На найближчий кілометр-два це було найпопулярніше у мене слово, і у думках, і на язиці! Я розумію, що у гарну погоду я спустився б з того перевалу краще, але було звичне для Карпат, мокре і гниле, осіннє паскудство!

І вдобавок повністю здохла камера! Курва, на якого біса чуваки-інженери гоупрошок заявляють, що їх акуиулятори тримають дві з половиною години! Гімно вони тримають! Півтори від сили. Навіть якщо ви їх просто положите ввечері повністю зарядженими, до ранку вони майже здохнуть! І ще оте кріплення…а якого хіба потрібно ліпити цілу купу різних кутових прибамбасів, коли можна зробити звичайну кульову голову?!

Всі оці декілька кілометрів «дороги», аж до моста -«мєчта» для всіх туристів! Особливо для тих, хто з лісапєтом! Половина хайвею тупо зливається з річкою, пробратись можна лише по руслу.

Я місцями їхав майже по каретку у воді! Два рази гепнувся, дякуючи Богу, не у воду, а на каміння! Дивуюся як взагалі не пробив жодного разу колеса!

Найцікавіше те, що за моїм водним слаломом без весел, на велосипеді, позаду спостерігав водій «ЗІЛа», який, перевалюючись у воді і загрібаючи колесами каміння, пихтів позаду мене, метрах у п’ятидесяти.

Ех, жаль, не знято було це на камеру!

Було по обіді, десь о першій годині, проїхав я забуте Богом і владою село Комсомольск! Відчуваєте назву? Це жопа Тячівського району! Дорога центральна, ні, не дорога, а напрямок-весь у ямах, більше схожих на воронки від бомбардувань, з яких от-от висунеться ствол з прицілом. По цих, прости Господи, «дорогах», з ревом літають місцеві камікадзе на якихось мотоциклах невідомої марки, що більше схожі на зібрані з металолому! Без шоломів, з вилупленими очима, на максимальній швидкості, а на біса йому той шолом!

У цій долині я зловив себе на думці, що втомився від людей. Села йшли один за одним, безперервно, лише таблички інколи нагадували де ти. І всю дорогу на мене витріщали очі всі, по обидва боки «дороги». «Тут що, ніхто з туристів не появляється, чи що?», думав я.

Геть мокрий, в болоті, проїжджав я села долини, під здивованими поглядами місцевих жителів і майже під улюлюкання аборигенських дітлахів.
Уже не пам’ятаю де я захотів купити якихось бананів, щоб перекусити. Зупинився біля фури з купою всяких фруктів-овочів. Попросив два банани, хлоп хапає ціле гроно, кидає на вагу!

— Я просив ДВА, будь ласка!
— Йо, та кіко там тих бананів?

От вишкребок! Змушую відірвати два.
— І пару слив зваж!
Знову хапає торбинку і швиденько набирає половину!
— Я просив парочку!
Мовчки відібрав частину, зважив.
— Сорок п’ять гривень!
— Ти шо, сказився? За два банани? Я розумію що вони тут не ростуть, але ж…

«Куплю десь далі», подумав я і сів у сідло.

IMG_20141020_133838

IMG_20141020_133844

По справжньому я поїв уже аж в Нижній Апші (Діброві), що під Солотвином. Там же і знайшов собі притулок на ніч. Познайомився у придорожньому кафе з будівельниками, які будують придорожний готель-ресторан і в них, у кімнаті і заночував.

Вранці, третього дня я ще надіявся піднятись десь до села Богдан, чи до села Говерла, а на четвертий вилізти на український пуп, вершину Говерлу, і з’їхати прямо до лобка, тьху, до Рахова! Проте Говерла, як багато карпатських гордих гуцулок, покомизилась, покомизилась і…послала мене, жбурнувши по фейсу пригоршнею снігу і наливши водички за комір, на…вокзал, у Мукачево, куди я, інколи политий дощем, благополучно добрався о четвертій годині дня, за сорок хвилин до паровозика!

А вже зовсім скоро знову був Львів, а потім і Київ.

23 thoughts on “В Карпати, з амбіціями

  1. warrior

    справжніє і бивалиє не одобряють рюкзак. )) він потрібен лише в випадках коли холодно. Сумочка — наше все! )) Але 10 разів правильно зробити так як зробив ти — сісти та поїхати, а не писати всяку фігню про те як це має бути правильно. ))


    Юра, ти красава! Мущина!

  2. warrior

    Захотілося в Карпати. Але на шоссері. Раджу спробувати саме на шоссері. В тебе з’явиться шанс посягнути сенс буття, якщо ти його ще не посягнув. Вибери шоссейний маршрут — та спробуй. І тоді зрозумієш чому я так пишу)))

    Я коли їхав мало не просвітлився. Але ж ні — темрява в мені таки перетягнула ковдру на свій бік. Тобто не дала їй впасти. ))

  3. warrior

    Ти з цього прикалувався: Купите еще одну сумочку, примотайте скотчем на руль, синей изолентой к раме — но не на спине

    )))

  4. Юрій

    Дякую, Вова!
    Бляха-муха, я так і знав шо я герцог!Копчиком прямо відчував! І князь, і навіть далматінец!

    То мені хлопці такого стяга подарували!

    У Києві шиє під сідло сумки дівчинка Маша, але тоді, коли я хотів купити, вона так і не вийшла на зв’язок.

    Шосером так, треба буде махнути! Лише погоду б зловити!
    Я ж коли їхав на Чінеллі з Одеси-такий кайф схопив! Зовсім інше відчуття, хоч я колись давно і крутив педалі шосейника трохи, і навіть не Старт-шосе.
    Треба прикупити ще лежака!
    Але то потихенько, бо весною у мене має бути група в Непал, на Айленд-пік.

      1. Юрій

        @ErmaK, От я їй і дзвонив, та так і не додзвонився. Вона і для шосерів, на руль, теж почала шити! 400 грн за підсидільну було норм, а от 650-700 при нинішньому курсі вже, як собачка-кусь-кусь (((

  5. Piramist

    Юрію, оце так поїздочка!…
    І пишеш дуже душевно та атмосферно!…
    Отримав массу задоволення просто від читання!…
    Але моїх вражень від прочитаного не порівняти з твоїми, отриманими в реальності від цієї вилазки!…

    1. Юрій

      @Piramist, Я не люблю матюкатись, але найбільше цього хотів коли гнав без весел перед «ЗІЛом», отих триста метрів по дорозі-річці, і при цьому не було можливості знімати!

  6. YuriyKopitsa

    Юрчик поздравляю!!!!!!!!!! Отличное путешествие!!!!!! Давай на шоссерах попробуем весной в тех же местах!!! Куплю в штатах за недорого или здесь найду.

  7. Степан

    Стаття супер! Не стаття, не лише стаття, поїздка.
    Мурашки зі спини аж за штані засипало.

    Плани, на шосерах по Карпатах, плануйте! Підтримую!
    Мушу, накінець, зварганити велотренажер на зиму. Та готуватись до таких «планів».

    1. Юрій

      @Степан, Так-так, лише не на квітень! Я приблизно з 15 квітня по 10 травня буду в Непалі, планую сходження на Айленд-пік.

      Можна проїхати від Львова, Воловця, Мукачева, наприклад, до Чернівців, або до Франика. По дорозі піднятись на Говерлу. Аякже!

      1. Степан

        @Юрій, Ок. Ближче до весни потрібно списатись-зідзвонитись. Зібрати бажаючих та вибрати маршрут. Ніколи на такі відстані на їздив максимум «одноднєвка» на 200км

Добавить комментарий для Yuriy Отменить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *