Вінниця – Хмельницький. Неділя 3 червня 2012 року. 119,98 кілометрів за 5 годин 03 хвилини

Продовження статті – Вінниця – Хмельницький. Субота 2 червня 2012 року. 127 кілометрів за 5,57 годин. Тому що Сергій щось не ловить мишей… Добро. Продовжую.

Насамперед був душ. Потім смачний обід. За тим багато чаю поспіль. Надалі вечір весь був безпощадно потрачений інвестований в спілкування. Ми слухали Андрія про його досвід в смакуванні массала-ті, в Непальських та Індійських мандрах, про ті всі чудернацькі диковини, що він привіз звідти, а також про всілякі технологічні штучки що він так любить замовляти на чужинських сайтах. Ну і про нашу з Сергієм дорогу, про наші велосипеди та й просто за життя під в’ялену рибку. Потім настав такий жаданий для нас з Сергієм сон. Вранці десь так о пів на шосту, заверещав мій будильник. Я віднісся до нього як належне – як до ворога роду людського – себто спросоння тихенько його вимкнув. Мало того я вирішив що він пролунав у світі Наві, а в нас – в Праві, його й не було начебто. Отож, можна спати й далі. Але це тривало не довго – не менш зухвало заверещав будильник Сергія до якого мені вже було не дотягнутись. Тому я спочатку натягнув того рушника яким вкривався по саму маківку а за тим почав прокидатись. Ну погодьтеся негоже такому славному вуйку як я спати в той час коли я сам перед собою поставив задачу в 120 кілометрів. Отож я позлословив дещо на всі годинники світу та поплентався на кухню. А Бася, в свою чергу підняла ранковий гвалт та розбудила Андрія. Як ми швидко попоїли, випили чаю вискочили в обійми Хмельницького та осідлали велосипеди писати? Та ні, не стану.

Все було би чудово, але, як на мене, не було би так цікаво. Да, у Хмельницьку знов почався дощ. А ми, не зважаючи на його старанність спочатку майнули до пам’ятника, де сфотографувалися з Андрієм, а потім і далі. З дощем це щось! По перше майже все змокло – куртка, рюкзак, велотуфлі і, що саме неприємне – велотруси. ࡢ Так що поки я доїхав до Вінниці то стер собі «п’яту точку» десь до легенів, а може й вище. Нікому не раджу їздити з мокрим сідлом у дощ! Принаймні на пристойні відстані – там проїхати кілометр або п’ять не питання. А коли тих кілометрів десь так з сотня, то розмаїття почуттів вашої «п’ятої крапки» буде хоч і незабутніми але все у одній площині. Так що я після невеликих зупинок для бутербродів та відпочинку вимушений був умощуватися в сідло немов та курка на сідалі. Або крутити педалі стоячи. Наразі я здобув собі добрячі червоні потертості в місцях контакту сідла і, вибачте, пані та панове, сраки (якесь інше слово при цій згадці недоречне) та крепатуру. Просто таки нереальну крепатуру! Я зізнаюсь що за весь свій велосипедний досвід така крепатура була вперше. Та взагалі я крепатурою не страждаю. Звичайно, наступного дня вона була така ж сама, а надалі вщухла. Так що свої обіцянки перед сім’єю про прогулянки та високу активність я виконав. А, ось ще, дитячий крем досить таки помічний! І ще добре будо в тім, що Сергій не так страждав – у нього «п’ята точка» чи то карбонова, чи то зі сталі ззаду Сараценича крило яке не давало йому промокнути так радикально як мені.

Андрей и Вова в Хмельницком. Сцена прощания


Андрей и Сергей в Хмельницком. Сцена прощания

Ну, що там далі? Їхали тай їхали собі. З байкерами англійськими поговорили. Тобто говорив Сергій а я матюкався. Пили воду, дивились на хмари, дивились на дорогу, трохи розмовляли, та й все. Хіба що в Дяківцях я зняв лелеку (бусела, аиста, ні не цього Аиста), а між ними і Літином ми стали на повноцінний перекус та зняли якісь чудернацькі лопухи в яких міг би замаскуватись навіть амеровський танк Шерман. Фото такого поодинокого лопуха нижче. А їх там була цілісінька зграя. Я знаю про що кажу.

Байкеры

Лопухи под Литином

Дяківці – лелека

Велосипедист Вова. село Дякивцы, запаравка

Велосипедист Сергей. село Дякивцы, запаравка

Після Літина ми мали дві пригоди. Ой, ні! Перед Літином через дорогу перебіг лис. Що мені було досить таки незвично, бо у природі я лиса ще не бачив – тільки ховрахів, тхорів, оленів, косуль та мамонтів. А вже за Літином нас обігнав… Та що там, треба описувати. Їду я. А їду я першим (ну там да, 24-30 кілометрів на годину, під гору менше ніж 24 але середня швидкість становила 23,7 що, погодьтесь немало) Сергій сидить на моєму задньому колесу, як він каже – ловить повітряний потік. Не знаю як там і що з тим потоком але я вже писав на сідмицю, що я його ловити не міг. По-перше – Сірко лось і щоб за ним триматись треба теж лосем бути; по-другому дорога кепська якось страшно їхати та не бачити її; по-третьому як не крути, та як не вкручуй, а заднім має їхати той хто сильніший. В нашому тандемі у цій дисципліні я займав почесне друге місце. 😀 Так ось, сильніший позаду, а той хто попереду – хай йому буде соромно. Я й соромився. Їду я їду, виїхав за Літин аж ось переганяє мене якась невеличка фура, та ні, в неї ще й причеп, та ні, за тим причепом ще один! І всі довгі! І всі строкаті неначе везуть який цирк! І всі так близько коло мене їдуть що майже торкаються куртки. Да, я налякався! Власне тоді я й з’їхав з дороги. Сергій теж. І як же ж він був «радий» коли ми наздогнали весь цей цирк на заправці поблизу Рибачого. Ось їх фото, їх там була повноцінна зграя:

Цырк уехал клоуны остались

Далі ми ще трохи покрутили педалі, зробили парочку зупинок, я ще кілька раз повлазив у те каракате сідло… Поблизу Іскрині, там де в нас колись город був я зателефонував дружині та зазначив маячок. Ще трохи – і ось ми вдома. Вже під під’їздом дзвонить кохана та питає, ну, ви всі знаєте це питання:
— Дє ти є?
— Коло під’їзду! А що?!

Ну, на цьому, власне, і все. Я якось вишпортався наверх, немов на ходулях. Виніс Сергію його фотоапарат та води, ми привітали один одного з тим що ми змогли і розпрощались на деякий час. І щоб я з ним ще кудись їздив!!! Та нізащо!

А ось наш маршрут на жужель мапі:


Просмотреть увеличенную карту

Післямова:
Дорога з Вінниці до Дяківців, я відмітив це село на мапі (там ще колись моя кохана впала) досить таки нормальна. Далі –в Хмельницькій області така що на місті Проскуровської чесноти я посадив би того їхнього князька, що відає дорогами, на палю. Але ця моя, так приваблива, та справедлива думка, хоч і не враз, але змінилась. З того боку асфальт однаково паршивий на всій відстані.

Сірка я вже підбиваю на девіртуалізацію славетного міста Рівне, там де мешкає Богдан Волинський. Або ще кудись – Дніпропетровськ, Луганськ, Ташкент, Сосногорськ, Алма-Ати тощо. Мені ж аби їхати… А куди? Та світ за очі – аби подальше, аби багато, аби нові люди, аби нові враження та дорога, дорога, дорога!

Середня швидкість: 23,7 км/год
Максимальна: 42,9 км/год
Затрачений час: 5 годин 03 хвилини
Загальній час дещо більший. Не пам’ятаю, хай Сегрій згадує.

10 thoughts on “Вінниця – Хмельницький. Неділя 3 червня 2012 року. 119,98 кілометрів за 5 годин 03 хвилини

  1. warrior Автор записи

    Серж, Андрей:

    1. спасибо за классные выходные!
    *DRINK*
    2. ваше пожелание учтено. сделал. разбираюсь. но пока пусть будет секретом.
    *THUMBS UP*

    Общался только что с хостером – не работала с-панель. Так вот: Грит что сайт пришлось снести на отдельный сервак (не клиентский), потому как нагрузка большая. Капец! Вот такие мы!

  2. mult

    у-ф-ф-ф! 😯
    спОрт-цмен може й так собі, а от ВЄЛІКий письменик …. — да-а-а !…
    За тим багато чаю… 😡 пс-ссс ! хто ж на дорожку з живота бочку робить?? і таво… чай під вялену рибку — имм? 🙄 екстрОгурманно.
    Дуже сподобалась фотка «пам’ятник з тьотками і лелеками-чи-то-лебедями» (вірніш не так фотка як памятник (буду знать шо в нас таке є і де) — дуже красивий)
    Надалі вечір весь був безпощадно.. без-жа-ліс-но! (украйонцы, блін)
    писать на подільському суржику було б смачніше, але за ДИРжавну теж великий зачот 😎 (я от на київському суржику олвейс 😆 і намана )
    від гружчика динь => до IT-репортера — непростий шлях — зауважав 😉

    1. warrior Автор записи

      Мульт, в майже 41 років який спорЦмєн?
      😛
      Багато чаю було на базі, на березі, як я буває кажу. То був ще перший день, так що за діжку не хвилюйся! В дорозі все було гуманно!
      😀
      безпощадно.. без-жа-ліс-но! Так, дякую, слушне зауваження!
      Я грузчиком працював лише в сезон. А так я був студентом технікума. Але ж ідіот – останній рік мав бі також на ринку працювати і накласти на все, та ні, я натомісць пішов по спеціальності – на монтажника КІП. І грошей в половину менше було, і фізичного навантаження, і часу… Але, що було не повернеш. Треба їхати далі.
      8)

  3. mult

    на березі, як я буває кажу. :mrgreen: :mrgreen: ага, тепер ясна функція велосипеда — від одного берега шубовсть!… і одна лиш думка — ДРУГИЙ БЕРЕГ, ДРУГИЙ БЕРЕГ…! в мене десь похоже так сестра в басейні плаває:lol: Біля бортиків вмєняєма, а коли між ними — женский візг і — «..я нічо не помню!!! 😯 »
    монтажника КІП — це шоб привильно сіно зложить шоб не роздуло?

  4. Вова

    Мои поздравления с таким серьезным турне!
    Владимир — І щоб я з ним ще кудись їздив!!! Та нізащо! — Вы уже такое говорили 🙂

    1. warrior Автор записи

      Вова, спасибо за поздравления! Да, Серж задал хороший темп. Сам я бы так не смог. Вот средняя скорость: 19 км/час это что мог сам.

Добавить комментарий для warrior Отменить ответ

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *