З Вінниці до Москви на велосипеді

Так и называется: З Вінниці до Москви на велосипеді. Оставляю мовою оригиналу. Потому как соловї’на та квiтуча мова передает некоторые оттенки которые в русским языке передать сложнее. Кому будет не понятно, ибо сайт не украинский, а интернациональный, будем переводить.

З Вінниці до Москви на велосипеді

проїхав наш земляк Юрко Мельник. Без валізи, мобільного телефону та майже без грошей. Лише з документами, торбиною сухарів, десятком бляшанок дешевих консервів та змінною білизною у саморобному «багажнику». Цей незвичний «круїз» молодий чоловік присвятив 20 річниці Незалежності України.

Юрія Мельника, жителя села Глибочок Тростянецького району, добре знають не тільки на Вінниччині. Десять років тому, акурат напередодні святкування Незалежності, він утнув, здавалося б, дурницю: махнув до Києва на старенькому велосипеді. Дорогу туди й назад Юрій подолав благополучно, про що написали чи не всі газети.

Відтоді де лише не побував його «допотопний» «Аист»! Аж поки нарешті не доїхав до Москви.

Київ-Вінниця-Київ

Так сталося, що Юрій Мельник закінчив три курси Вінницького державного педуніверситету, історичний факультет, отримав ступінь бакалавра й повернувся додому, в село. Повернувся доглядати батька, який важко захворів. Грошей, щоб продовжити освіту, не було. Лише цього літа, склавши копійчину, Юрій зважився подати документи на продовження навчання – цього разу до Київського педагогічного університету імені Драгоманова.

А паралельно з тим в нього визріла ідея велосипедного пробігу до Москви. Скажете, де Москва, а де Київ, хіба можливо це все поєднати?..

Та Юрій поєднав: і на екзамени встиг, і до Москви з’їздив, причому все разом – лише за дев’ять днів.

Велосипедный туризм Винница-Москва, Юрий Мельник

Батькові я не казав, що хочу спробувати доїхати до Москви. Просто попередив, що маю справи, вступаю до вузу, мовляв, не хвилюйся, скоро повернуся. Напік у духовці йому хліба, наварив їсти… Сухарів собі в дорогу насушив заздалегідь, докупив ще десять бляшанок найдешевшої консерви, склав до короба бритву, мило, шампунь, чисту сорочку. Та перед цим потрібно було здати екзамени в університеті. А грошей мало. Ні, думаю, не вистачить мені, якщо квиток на автобус до Києва купувати, а потім до Москви. Тому зробив так: на світанку виїхав з Глибочка до Вінниці на велосипеді, залишив велосипед в камері схову, переночував у друзів в гуртожитку, а вранці електричкою на Київ. Не обійшлося, правда, без «сюрпризів». Доки мчав до Вінниці, попав під зливу. Змок до нитки, гроші в кишені також розмокли. Але нічого, підсушився, у Вінниці виправ у Бугу сорочку, а вранці наступного дня, як ні в чому не бувало, вже стояв у Києві перед екзаменаційною комісією.

Перший іспит в магістратуру Юрій склав успішно. Потім – електричкою до Вінниці і. Наступного ранку, першого серпня, поставивши печатку на символічному дорожньому листі у вінницькій мерії та відстоявши ранкову службу у Вінницькому кафедральному соборі, Юрій вже крутив педалі в бік Житомира.

До Житомира я долетів за шість годин – поспішав встигнути до закриття їхньої мерії, де мав також поставити печатку. А вже звідти спокійно, не поспішаючи, цілу ніч їхав до Києва, де вранці на мене чекав другий іспит в університеті. Склав, зрозумів, що вступ відбувся. Й зі спокійним серцем рушив на Москву.

Батурин-Брянськ

Велосипед у мене старенький, 1977 року, не один раз ремонтований. Я знав, що ризикую, рушаючи на ньому в таку далеку путь. Але часу відкладати на потім в мене було. Останнє місто в Україні, яке я проминув, був славетний Батурин.

Дорога звідти до кордону – мабуть, найкраща в Україні. 250 кілометрів ідеального покриття й такі плавні спуски та підйоми, що я не відчував ні напруги, ні втоми. Летів зі швидкістю двадцять кілометрів на годину. Для мого старенького «Аиста» це швидкість шалена. А от далі, як тільки я перетнув кордон. В посольстві Російської Федерації в Києві, де я також ставив печатку, мене попередили: дороги в них м’яко кажучи, не європейські. Й це правда. До самої Калуги – власне, не дорога, а шестиметрові бетонні плити, не покриті асфальтом. Автівкам байдуже, а велосипед на тріщинах між цими плитами так трясло й підкидало, що сталося те, чого я боявся: не доїжджаючи Брянська, в мене поламалася машина.

Взагалі, провінційний прикордонний Брянськ, напевне, запам’ятається Юрку надовго. По-перше, серйозна поламка. Довелося волокти велосипед до найближчого лісу, кидати там і автостопом добиратися до міста. А вже майже вечір. Базар, де торгують запасними частинами, порожній. Єдиний магазин, де їх можна купити, ось-ось зачиниться. Юрій ледве встиг до закриття, але ціни його підкосили.

Підшипник та інший дріб’язок коштує в п’ять разів дорожче, ніж у нас. Та що робити? Довелося купити. Віддав майже все, що було з собою. І так, фактично без грошей, поїхав далі, на Москву!..

Втім, перед тим, як поїхати далі, Юрій пішов до міської мерії, щоб поставити чергову печатку – першу в Росії. Й тут його чекала нова низка випробувань.

Ніхто навіть чути не хоче про якусь там печатку. «А зачем вам? А вы кто?!..». Ну що робити? Пояснюю, переконую, що ні грошей, ні допомоги мені не потрібно – тільки печатка на листочку, яка підтвердить, що я був у славному місті Брянську. Нарешті добився до начальника відділу спорту. «Добре, — погодився він, — іди в такий-то кабінет і скажи там, що яи розпорядився поставити печатку». Йду туди. «Ні, — вперто кажуть мені, — печатку не поставимо, бо немає письмового розпорядження». Знов біжу, перестрибуючи через сходи, до начальника. А його вже нема, робочий день закінчився!.. Сам дивуюся, як, зрештою, мені пощастило «впіймати» та вмовити потрібну людину, яка поставила ту нещасну печатку й відпустила мене з Богом.

Козельськ — «Оптина пустинь»

Можливо, послухати це все — і справді смішно. Та лише уявіть на мить: вісім днів безкінечної дороги, в тому числі – на території чужої країни. Сон? По кілька годин на лавочках, на зупинках.

Коли ноги стомлювалися так, що відмовляли, а очі закривалися, я зупинявся, лягав на лавку, закутував ноги в одежину (бо інакше не заснути) й миттєво поринав у сон. А прокидався через півтори-дві години від того, що муляють дошки. Тоді здається, ноги вже не так болять і знову можна за кермо.

Таким же аскетичним, на межі людських можливостей, було й харчування!

Коли в дорозі, їсти не дуже хочеться. Сухарів та десяти бляшанок рибної консерви мені вистачило до Москви. Один раз я купував у дорозі плавлений сирок, ще раз – трохи масла. А в Москві докупив ще три бляшанки кільки в томаті, і на цих припасах протримався аж до самого дому. Митися, голитися, прати одяг доводилося в річках, в Десні, у Жиздрі – добре, що тепло, бо літо.

Втім, один раз, дорогою до Москви, я їв та спав, ніби король. Було це в знаменитій «Оптиній пустині». Я саме проминав Козельск і завернув до цього славетного монастиря, бо побачив покажчик, що він зовсім недалеко, всього за два кілометри. Добрався втомлений, брудний, голодний. Питаю в ченця біля брами: «Пустите відпочити?». «Чом не пустити, — відповідає. — Заходь з Богом». Зайшов, роздивляюся. Бачу черницю. «Сестро, чи можна у вас попоїсти й десь переночувати?» — «Можна, йдіть за мною». Словом, нагодували мене, дали постіль. А вранці, проводжаючи, ще й поклали до кишені двісті рублів. Я був розчулений, коли це помітив. Не треба, кажу, а мені – тс-с, нехай права рука не відає, що робить ліва.
Монастирі – це ніби оазиси. Там ніхто не дивиться на тебе згори вниз, як дивляться чиновники, там завжди допоможуть на відміну від простих мирян, які бояться пускати на нічліг чи й просто у двір незнайомців. Крім «Оптиної пустині», я побував ще у Площанській чоловічій пустині, про яку раніше навіть не чув (цей монастир неподалік від Брянська), і в жіночій обителі в Шамордіно. Всюди мене приймали без зайвих розпитувань, мов рідну людину.

Калуга-Москва

Від Брянська до Козельська та Калуги також не обійшлося без пригод. Ламався старенький «Аист», присікувалися даішники, немов на божевільного дивилися чиновники. Ніхто не хотів вірити, що худенький молодик на старому, латаному велосипеді, прикрашеному жовто- блакитними прапорцями – не безумець, не бомж, а турист-відчайдух, який ставить дослід на собі, на своїй витривалості.

Рівно опівдні дев’ятого серпня я в’їхав до Москви. Була в мене карта і, керуючись нею, я розшукав приміщення московського уряду — так там називається мерія на вулиці Тверській, до якої я колесив ще приблизно сорок кілометрів через місто. Йду досередини. А на вході міліція, металошукачі… Абикого не пускають. «Мені тільки печаточку поставити, я з України, на велосипеді приїхав», — благаю я міліціонера, а він, природно, дивиться на мене, мов на ідіота. Треба сказати, в Москві люди зовсім інші. Якщо російська глибинка мало чим відрізняється від Вінниці, то Москва. О, там зовсім інший менталітет, інші замашки. Москвичі спозирають на інородців, як на комах. Крутився я коло мерії, крутився. Коли бачу, за турнікетом, по той бік, якийсь сивий літній чоловік. Я до нього: «Мужчина, мужчина! Допоможіть мені, будь ласка! Підкажіть, де знаходиться ваш відділ спорту!». Міліціонер хмуриться і вже готовий мене гнати, а чоловік каже: «Добре, почекайте мить». І через хвилину виносить мені папірець, де написана адреса спортвідділу – зовсім в іншому кутку Москви. «Ну тобі й пощастило, хлопче», тільки й сказав на це охоронець.

Про те, як я шукав спортвідділ, як туди пробирався, як вмовляв чиновників поставити печатку – навіть розповідати не буду, бо це потягне на окрему книжку. Але бачите? Ось ця печатка, з зображенням Георгія-Переможця, покровителя Москви.
Однак це ще була не крапка. Крапку потрібно було поставити в українському посольстві. От уже ніяк подумати не міг, що й там мене чекають перешкоди! Знайшов, стукаю у ворота. Звісно, там охорона, у двір не впускають. Показую документи, пояснюю. Нікого кликати не хочуть, а просто женуть геть. Нарешті змилостивились, покликали якогось чинушу. Знов пояснюю, вмовляю. Добре, каже той, зараз винесу печатку. Виніс, приклав. Я заїкнувся, щоб підпис добавили, як їх колеги у російському посольстві, то на мене мало не визвірилися: «Іще чого, досить з тебе, йди звідсіля!». Така вона, Москва. Ваші, наші. Однаково пихаті.

Москва-Вінниця

Дванадцятого серпня щасливий і, здається, ніскільки не втомлений Юра Мельник вже був у Вінниці, в нашій редакції. На ганку стояв його вірний «коник», який за вісім днів подолав без малого 1300 кілометрів. У «коника» непоказний вид і «шрами» на рамі, але Юрій ні краплі не комплексує: він широко всміхається і каже, що його «одіссея» була не остання.

Мене запитують, як я міг зважитись на таку ризиковану подорож. Сам-один, на старому велосипеді, майже без грошей, без телефону. А я про це навіть не думав. Знаю, що мене веде й оберігає Богородиця, що захищає мене святий Юрій- Змієборець. Мій «Аист» хоч і ветеран, але машина досить надійна. Пам’ятаю, як я за двадцять годин домчав на ньому з Кам’янця-Подільського додому, в Глибочок, а це 320 кілометрів. Всяке траплялося зі мною на дорозі. Багато хто з водіїв автівок нас, велосипедистів, не вважає за учасників дорожнього руху. Та хіба посперечаєшся з КамАЗом? Мовчки з’їжджав у кювет. А в Москві, де, за статистикою, кожна сім’я має авто, кілька разів ледве рятувався. Там за кермом дуже багато жінок. Чимало з них обережні, законослухняні водії. Але є такі. Куди бачить, куди хоче – туди їде. Та все одно. Я щасливий, що здійснив задумане. Можливо, наступну подорож проведу по святинях монастирях, обителях. Словом, поживемо — побачимо!..

Взял из нашей, Винницкой газеты № 63 от 17 августа 2011 года.
Автор Інна МЕДВЕДЄВА , Фото Сергія ТІМЕРБАЄВА.

З Вінниці до Москви на велосипеді: 7 комментариев

    1. warrior Автор записи

      Ты знаешь, Костя, я ничто! Я микроп по сравнению с этим титаном! Какие подвесы, какие передачи? Каке правильное питание и питьевой режим? Тупо сила води…

  1. Kot

    😀 Это точно.
    Вот многие будут всміхаться, но с одной скоростью всё же легче ехать — что бы там не говорили. И ещё — почему он этот велосипед называет Аистом. В моей памяти Аист совсем по-другому выглядит — может это мужской аналог?

    1. warrior Автор записи

      Да, кстати! Правильная тема. Вот человек не описывал таких проблем. И потом я полагаю что велосипедное седло Brooks мало отличается от седла велосипеда Украина.

  2. warrior Автор записи

    Я вот еще чего подумал вдогонку. Вот ехал человек в такую даль. Если бы я знал что вот так готовится товарищ показать всем мастер класс я бы проспонсировал его на пару банок дорогой консервы, свой каримат, фару и пару сотен рублей.

    Товарищи велосипедисты на «Украинах» не стоит думать что спорцмЭны у шлЭмах и все расфасованные из себя какие-то снобы – мы тоже в большинстве готовы помочь. Тем более в таком вот рывке.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *